Сохацький Еротей Григорович

Захоплення музикою закладене в Сохацького Еротея Григоровича, передусім, генетично. Батько, Григорій Антонович, прекрасно грав на скрипці. Добре володіла цим інструментом і його мати Павліна Адамівна. Обоє ж бо були педагогами, а за тодішньою традицією кожен учитель повинен був грати на музичному інструменті. Так забезпечувався емоційний вплив вчителя на учнів, що й є основою естетичного виховання.

Народився 17 жовтня 1940 року в селі Хмелева Чортківського району Тернопільської області, де вчителювала мама. Була вона на становищі домашньої вчительки у місцевого дідича Романа Коцика. Готувала до вступу в гімназію його дочку Анізію. Цим, на жаль, Анізія скористатися на змогла, бо золотий вересень 1939 року закрив школи такого типу. Згодом сім'я Коциків опинилася в США і зв'язки з нею перервалися. Зате в час перебудови у кінці 80-х років завітав в Україну їх внук Адріан. Тут він розпочинав як учений-археолог, а згодом захистив докторську дисертацію. Так Україна допомогла своєму вигнанцю.

Дитинство західноукраїнського хлопця Еротея, як і багатьох його ровесників, було обпалене сталінськими репресіями. Вишукувалися ревно всі ті, хто мав будь-які зв язки з учасниками національно-визвольних змагань, з УПА. Репресивна машина набирала обертів Ще не дочекавшись кінця війни, у січні 1945 року нові господарі почали наводити порядки: на село (як свідчив потім голова сільської ради Григорій Костинюк) прийшла рознарядка про виселення із села певної кількість сімей. У це число попадає сім'я Думних - Адам і Марія (дідусь і бабуся Еротея по лінії матері). Щоб полегшити долю батьків, до них приєднується мати Еротея, їхня дочка Павліна Адамівна з малолітнім сином. Так розпочалося заслання 5-ти річної дитини. В дорозі Еротей захворів на черевний тиф, від хвороби перетворився на справжній кістяк. Як пізніше розказувала мати дружині Еротея, на одній зі станцій конвой хотів викинути напівживу дитину, але наразився на страшенний спротив. Ця хвороба згодом відіб'ється на його здоров'ї.

Ще до смерті Сталіна сім'ю було звільнено з поселення (Архангельська область, Росія), але справжню реабілітацію було одержано аж у 1968 році. Тяжке ж було повернення. Без власної хати, без засобів до існування. Не відразу матері вдалося влаштуватися на роботу. Але помогли добрі люди. Початкову і неповну середню освіту Еротей отримав у школах Тернопільщини, де працювала мама. Поворотним моментом у домі Еротея став 1955 рік, коли він вступив у 9 - й клас Заліщицької середньої школи. Мати з усіх сил старалася, щоб син здобув середню освіту і мав змогу вчитися. Для неї це було своєрідним виконанням заповіту чоловіка, який через важку хворобу відійшов від них, коли Еротею було лише 1,5 року.

Руку допомоги сільській учительці та її сину надала інспектор міського відділу освіти Надія Степанівна Большак. Уродженка Полтавщини, вона була відправлена в Західну Україну для розбудови освіти. Ця благородна й талановита жінка перейнялася долею Еротея і взяла його до себе на квартиру, хоча якихось квартирних розкошів не було. Квартира була двокімнатною. Крім молодого подружжя, жили ще старі батьки. Але, як кажуть, в тісноті, але не в кривді. У цій оселі, у колі дружньої сім'ї, здобув Еротей Григорович перші музичні уроки. Надія Степанівна прекрасно грала на мандоліні і гітарі, тому й почала давати йому уроки гри на мандоліні. Вона була свідома того, що коли з шкільних років дітям прищеплюють смак до гри на музичних інструментах і слухання музики, а також знайомлять з іншими видами мистецтва, коефіцієнт ефективності виховання значно вищий. Саме тому вона націлювала хлопця працювати з любов'ю, навчитися переборювати труднощі, дисциплінувати свій розум, твердо йти до наміченої мети. Великого значення надавала з'ясуванню перспектив росту і якнайглибшого розвитку його музичних здібностей. Спраглий до музики, хлопець плідно засвоював уроки, потрохи почав підбирати на слух. Доля продовжувала усміхатися йому. На талановитого підлітка звернув увагу директор музичної школи Ярослав Смеречанський. Педагог був не просто досвідченим музикантом а й тонким психологом, котрий глибоко розумів й відчував індивідуальність своїх учнів. Пан Ярослав запропонував Еротею, якому уже йшов 16-й рік, брати в нього уроки гри на скрипці. Щоб розпочинати навчання на такому чутливому й важкому для гри інструменті, як скрипка, за сьогоднішніми мірками це запізно. Але ця загальноприйнята аксіома була написана тільки не для цілеспрямованого Еротея. Безперечно, значну роль у становленні музиканта-скрипаля, у розвитку його самостійності, формуванні естетичного смаку й майбутньої професійності, відіграв Ярослав Смеречанський, який дав змогу своєму здібному учневі прийти до певного самостійного ставлення в опануванні скрипічною музикою. Чи запропонував би хтось сьогодні взяти в учні юнака такого віку? Напевно, ні. А дарма. Приклад Еротея є наочним підтвердженням того, що у кожному правилі є винятки.

Після закінчення середньої школи в 1960 році вступив на філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту імені Івана Франка, де паралельно з спеціальністю вчителя української мови та літератури існувала можливість отримати фах вчителя музики і співів. Навчання сприяло поглибленню фахової майстерності. Він віддавав перевагу, зрозуміло, музичним предметам та грі на скрипці. Освоюючи класичний стиль гри на інструменті, в Еротея виникає прагнення до універсалізації своєї виконавської майстерності, яка в майбутньому мала прояв у бездоганному оволодінні народною манерою гри на скрипці.

І тут знову доля посміхнулася йому: певний час його викладачем по класу скрипки був професор Яків Сорокер: особа знаменита вихованець Московської консерваторії, учень Д. Ойстраха (у нього навчався в аспірантурі). У спільній творчо-навчальній роботі викладача й студента реалізовується їх педагогічний пошук, який ефективно забезпечував засвоєння величезного обсягу музично-виконавської інформації (прийомів гри, досягнення манери виконання, динамічних ефектів тощо), і привів до найціннішого результату уміння творчо мислити й бездоганно доносити свою музичну думку до слухача через звукові інтонації музичного інструмента. Після закінчення Дрогобицького державного педінституту працював учителем української мови, літератури та співів у Касперівській СШ Заліщицького району Тернопільської області. Молодий вчитель поринув з усією силою у вир педагогічної праці. Крім уроків, організував у школі хор, з яким неодноразово займав призові місця на районних оглядах художньої самодіяльності. До усіх державних свят у школі обов язково проводилися літературно-мистецькі вечори. Літературну частину готувала дружина Євгенія Іванівна (колишня його однокурсниця, одружилися студентами-третьокурсниками), а музичну Еротей Григорович.

Молоде подружжя Сохацьких, яке появилося в селі, певною мірою активізувало прагнення сільської молоді здобувати вищу освіту. Прийшла пора віддавати щось іншим, як колись давали їм добрі люди. Справжнім дивом для Еротея Григоровича, вірніше, його гордістю до сьогоднішніх днів є його участь в долі учня Оленчика Івана. З цим талановитим хлопцем він познайомився, коли той навчався у 6 -му класі. Іван Оленчик був напівсиротою, помер його батько, музикант-кларнетист. Хлопець попросив допомогти йому оволодіти кларнетом, який залишився в спадок від батька. Навчання нотної грамоти, консультації, залучення до гри в районному естрадному оркестрі дали позитивний результат. Іван успішно закінчив Тернопільське музичне училище, а згодом і Одеську консерваторію. Зараз він заслужений артист Росії, соліст Державного академічного симфонічного оркестру Росії імені Євгена Світланова, професор кафедри дерев яних духових інструментів Московської музичної академії ім. Гнесіних (закінчив там же аспірантуру). Не забуває він і свого першого вчителя. У своїх листах дякує за вияв доброти і уваги, періодично надсилає у Кам'янець-Подільський свої музичні твори. Про Івана ленчика, учня Еротея Григоровича, знають всі члени кафедри музики університету. У 1969 році сім я Сохацьких змінила місце проживання і Еротей Григорович почав працювати лаборантом кафедри музики Івано-Франківського державного педінституту. Грав в унісоні скрипалів під керівництвом професора Юрія Криха та в оркестрі, яким керував Євген Бєляєв. Пощастило гастролювати із солістом Михайлом Сливоцьким та оркестром народних інструментів під орудою Юрія Фейди, а ще була робота з вокально-інструментальним ансамблем "Карпати". З 1975 року працював лаборантом на кафедрі музики Кам'янець-Подільського педагогічного інституту. Переїзд був зумовлений призначенням на роботу дружини Євгенії Іванівни, яка після закінчення аспірантури отримала направлення до міста над Смотричем. Кам'янець-Подільський подарував йому зустріч зі здібними музикантами кафедри, а особливо з талановитим музикантом і композитором Олексієм Давидовичем Бецом. Вони зійшлися зразу обоє відкриті, щирі, добродушні. Обох поєднала музика. Адже, задум створення ансамблю троїстих музик, який у майбутньому прославився своїми творчими здобутками на весь світ, належала Е. Сохацькому і О. Бецу. Вони спочатку спільно його виношували, а потім після детального обговорення зі своїми колегами по кафедрі взялися за його реалізацію.

У троїстих музиках Еротей зумів повністю розкрити свій творчий талант, свої художньо-виконавські вміння, свій багатий внутрішній духовний потенціал, адже на нього припадала відповідальна роль першої скрипки, на якій він протягом півстоліття грав і продовжує грати без найменшої фальші в прямому і в переносному розумінні. Саме йому разом зі своїми колегами-однодумцями доводилося спростовувати думку про те, що народні інструменти не мають достатньо технічних і художніх засобів для розкриття глибокого філософського змісту, який є у народнопісенній та інструментальній творчості нашого народу. Виконавський ріст ансамблю, якість його виконання формувалася і була певною мірою залежною від індивідуальних техніко-виконавських можливостей самих виконавців. І в цьому сенсі основне художньо-технічне навантаження випадало на професійну майстерність скрипаля Е. Сохацького, яка виходила на перший план у створенні музично-художнього образу завдяки найтоншому інтонуванню, незвичайній агогічній, динамічній, штриховій гнучкості і майстерної технічної вправності. Він завжди впевнено і бездоганно включався у музичний імпровізований сценарій. Професійно використовуючи народну манеру гри на скрипці, він інтонаційно чітко, з характерною для нього віртуозністю, доповнював художньо-емоційний зміст твору, мав енергетичний вплив на друзів-оркестрантів своєю впевненістю та внутрішнім розумінням певних сценічних обставин.

Саме такі твори, як Подільська полька, Бессарабська полька, Подільські викрутаси, Варварка, Подільські гуляночки, Гуцульські наспіви в опрацюванні О. Беца, завдяки особливому умінню виконання головної скрипкової партії були по-народному наближені у своєму звучанні до автентичності і завжди емоційно-чуттєво сприймалися слухачами на різних виступах у концертних залах як в Україні, так і за її межами. Своєю блискавичною грою на скрипці Е. Сохацький зумів досягнути найбільше точок дотику поміж традиційно народним і професійним мистецтвом, довівши, що без відповідної базової підготовки він спроможний зайняти місце творця, яке, на перший погляд, видається легким, невимушеним, а значить природним. Пам ятними для Еротея залишилися поїздки на республіканські та всесоюзні телепередачі ( Ширше коло, Сонячні кларнети, Вишневі усмішки, Сяйво ), мистецькі вечори в Києві, урядові концерти, всеукраїнські конкурси, фестивалі аматорських колективів, закордонні поїздки в Прибалтику, Болгарію та Іспанію. Останні стали для нього реальністю лише у кінці 80-х років, у часи горбачовської перебудови . До 1988 року скрипаль ансамблю був невиїзним . На закордонні гастрольні поїздки із колишнього СРСР його не випускали, оскільки був на особливому обліку в органах КДБ як репресований, а значить політично ненадійний.

Натхнений націоналістично-патріотичними почуттями, думками і помислами передового українства, національною ідеєю, Е. Сохацький нерозривно пов язав себе з прогресивними помислами історичного етапу виборювання українським народом своєї незалежності, відстоюючи її на мітингових майданчиках у Кам'янці-Подільському, Хмельницькому разом з місцевим осередком Руху. Він активно відстоював українські тенденції в музичній культурі: не сприймав засилля партійної й російської тематики у музичних творах, відстоював українську пісню, українську інструментальну музику.

Донедавна Е. Сохацький тривалий час грав у міському камерному скрипічному ансамблі Віоліні під керівництвом Анатолія Геплюка. Потрібно мати надзвичайний талант, щоб так швидко перейти на класичну манеру виконання. Виконання творів відомих композиторів А. Вівальді, В. Моцарта, М. Скорика, Д. Шостаковича, Й. Штрауса, засвідчує про надзвичайну працездатність та ерудицію Е. Сохацького, в усьому відчувається серйозне ставлення до колективного музичного виконавства справжнього майстра скрипкової справи. Таке під силу лише людині з невичерпним запасом енергії і великою вірою у мистецтво, якому він беззавітно служить усе своє життя. Чудова гра Еротея й досі заворожує кам янчан. Вона випромінює виняткову змістовність, яка притаманна музиканту високого рівня. Донині він радо відгукується на прохання пограти у вузькому колі для знайомих й друзів.

Такий він і сьогодні, хоча й відсвяткував уже своє 70-річчя. Живе й захоплюється музикою, народним й естрадним мелосом, багато уваги приділяє найменшій семирічній онучці Софійці, яка подає надії на музичне обдарування і яка теж мріє стати скрипалькою, як дід! Основою і підтримкою Еротея Григоровича є його сини Олег (архітектор) і Максим (програміст), невістки Тетяна (дизайнерка) і Олена (економіст). Особливу радість йому дарують онуки. Їх у нього аж троє. Крім Софійки, це Марія (закінчує магістратуру Академії образотворчого мистецтва і архітектури у Києві) і Ярослав (дев'ятикласник). Всі живуть у Києві, приїжджають лише на канікули. Зате часто він відвідує їх. Доброзичливість, чесність, доброта, щирість ці чисто людські якості в поєднанні з рисами прекрасного музиканта створюють на диво гармонійну постать Сохацького-скрипаля.